Позавчора я сиділа на набережній і дивилась, як заходить сонце. Позавчора небо було чисте і тепле, і сонце просто впало у воду, наче монета у фонтан. Це усі помітили. Кожен із щоденних спостерігачів заходу сонця на набережній: четверо пенсіонерів, молода жінка з візочком, я і безхвостий сірий кіт. Ми всі це помітили.
А тоді хтось (можливо, котрийсь із старих, або немовля, або навіть кіт), відчуваючи незавершеність дня, надмірно розбалакався і став розказувати мені про колеса душ. Я дивилась туди, де на дні моря мало б поблискувати сонце, і слухала про те, ніби у всіх душ є колеса. По справжньому колесу на кожній душі: великому, з товстими шпицями, залізному або дерев'яному. Такому, наче на древньому возі, або, може, пароплаві чи водяному млині, по колесу завбільшки з душу. Душа парує і бризкає, колесо крутиться.
А на колесі висить мовчазний і тихий спостерігач. Навряд чи він має очі і вуха, радше схожий на байдужого і сірого дощового черв'яка. Він нічого не важить, висить собі, а колесо крутиться, крутиться. Він просто черв'як, призначений спостерігати: він вміє забувати до невагомості, так, щоб тоді, колись, можливо, згадати... а може і ні.
Тут немовля притихло, або котрись зі старих важко зітхнув на всі груди, чи кіт - влігся перед моїми ногами, відвернувся від моря і прикрив очі.
Часом колеса спиняються. Душа випускає останню цівку пару і колесо стає: грубе, з товстими шпицями, без руху воно завжди залізне і велике, навіть більше за душу. Це вже буває навіть важко назвати душею - так, стале колесо.
Теж мені новина, подумала я. Я допила воду, засунула пляшку до кишені наплічника і зібралась іти. Теж мені новина.
І тоді спостерігач... старий глянув з-під лоба з цікавістю, немовля завелося бити кулачком по брязкальцях, підвішених на візочку, а кіт повернув до мене вуха і відкрив очі. Тоді спостерігач згадує разом усе, що бачив на своєму віку. Від спогадів він вмить стає важкий-преважкий, важчий за будь-які у світі колеса. Він підбирає свій хвіст, що обвивав усі шпиці сталого колеса і намотується цілим тілом на одну-єдину. Бачиш до чого йде? Та авжеж. (Здається, в цей самий момент я таки роздивилась сонце, вкинуте на дно моря вчорашнім днем, тому слухала не дуже уважно.) Під вагою спостерігача колесо робить оберт, ще один, і ще... Часом це допомагає. Часом трьох обертів вистачає, аби прокинутись. Не завжди, далеко не завжди, але часом...
Ну тебе, подумала я. Хтозна-що. Я взяла наплічник і пішла в бік темного пляжу. На пляжі парами і по одному бігали й ходили люди в спортивному вбранні. Дехто навіть підтягувався і качав прес на тренажерах. Трошки вище, над смугою пляжу світилось місто. А десь там, на дні моря лежало сьогоднішнє сонце.
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
